Уяви собі людину, яка щиро хоче допомогти. Вона готова вислухати, підтримати, підмінити, не спати, працювати понаднормово — бо «інакше ніхто не зробить». Знайомо? У книзі «Вигорання» Емілі та Амелії Нагоскі цей стан названо «синдромом донора» — небезпечним механізмом самозабування.
Що таке «синдром донора»? Це внутрішня установка:
- «Я маю піклуватися про інших, навіть якщо мені боляче».
- «Мої потреби не такі важливі».
- «Я хороша людина тільки тоді, коли віддаю себе до останку».
Звідки ж він береться?
Часто — з виховання, де турбота про інших була головною цінністю. Або з досвіду виживання в системах, де любов і визнання треба було «заробити». Особливо знайомий цей синдром тим, хто працює у помічних професіях або є старшою дитиною.
Чим це загрожує?
Коли ми живемо в режимі постійного емоційного донорства:
- ми ігноруємо сигнали тіла,
- знецінюємо власні межі,
- накопичуємо хронічне виснаження,
- і… вигораємо.
Піклування ≠ самопожертва. Сестри Нагоскі наголошують: «Турбота про інших є справжньою тільки тоді, коли ви піклуєтеся і про себе». Це не егоїзм. Це психогігієна.
Як почати вихід з такого сценарію?
Звернути увагу на те, як часто ви говорите «так», коли хочете сказати «ні».
Дати собі дозвіл на втому, злість, відпочинок.
Навчитися приймати допомогу і не соромитися просити про неї.
Обирати себе — не замість інших, а разом із собою.
Бережи себе не тільки як ресурс для інших, а як людину, що заслуговує на повноцінне життя. З теплом до тебе і твоїх меж,
Центр Життєстійкості Березанської громади
