Уявіть маленьку дитину. Вона сидить на лавці в парку, ногами не дістає до землі. В її очах світиться надія: вона чекає, що хтось підійде, обійме її й скаже: «Я тут. Ти мені важлива». Ця дитина — це ви.
Можливо, вам здається, що вона давно виросла. Що всі ці дитячі образи, страхи та мрії залишилися у минулому. Але насправді ваша внутрішня дитина нікуди не поділася. Вона просто навчилася мовчати.
Як вона говорить із вами?
Коли ви втомлені, але змушуєте себе працювати ще більше, бо «треба» — це вона плаче, бо їй страшно.
Коли вам хочеться обіймів, але ви відмахуєтеся: «Та кому я потрібен(на)» — це вона чекає тепла.
Коли ви купуєте собі красиву дрібничку, а потім картаєте себе за марнотратство — це вона радіє, а потім знову ховається.
Ми звикли жити так, ніби любити себе — це розкіш. Але ж хіба ви казали б маленькому хлопчику чи дівчинці: «Не плач, не ний, сам(а) винен(на)»? Тоді чому кажете це собі?
Як почати любити свою внутрішню дитину?
Слухати її. Зупинитися і спитати: «Що зі мною зараз?» І не гнати себе вперед, коли насправді хочеться відпочити.
Давати їй радість. Купувати ту саму шоколадку, малювати від душі, йти гуляти, коли сонце гарно світить.
Говорити до неї лагідно. «Ти молодець. Я тебе люблю. Ти важлива.»
Ваша внутрішня дитина не вимоглива. Вона просто хоче знати, що вона не одна. І коли ви почнете її чути, світ стане трохи теплішим.
А ви? Ви пам’ятаєте, що у вас всередині є маленька дитина? Що вона вам сьогодні каже?
Центр Життєстійкості Кривоозерської територіальної громади
